Бісером вишиваю мир

Автобіографічна розповідь учасниці АТО Короваєвої Богдани Миколаївни:

- Я народилась 02 червня 1973 року в місті Чернігові, в родині інженерів. Мій тато, Кузьменко Микола Іванович, - інженер-механік, закінчив Чернігівський філіал Київського Політехнічного інституту (наразі - Національний Університет "Чернігівська Політехніка") з червоним дипломом, працював на одному з найпотужніших підприємств хімічної промисловості колишнього радянського союзу - Чернігівському комбінаті хімічного волокна (в народі - "Хімволокно"). Тато працював там з першого дня відкриття підприємства і до останнього дня свого короткого сорокашестирічного життя. Він був начальником інженерно-конструкторського відділу, був щиро закоханий в інженерію і свою професію, мав багато нагород за відмінну працю й авторське свідоцтво за винахід.

Свого часу тато проходив строкову військову службу у військовій частині міста Біла Церква. Зараз це 72-га окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців. З 2014 року бригада брала участь у війні на сході України у складі сил Антитерористичної операції. Підрозділи бригади влітку 2014 року вели важкі бої на російсько-українському кордоні, у Приазов'ї, а взимку 2016 — під Авдіївкою у промзоні. Бригада носить почесну назву на честь Чорних запорожців — військового формування часів УНР. 

Батько тата, мій дідусь по батьківський лінії, Кузьменко Іван Кирилович, воював на фронтах Другої Світової війни, мав нагороди, поранення і контузію.

Мій тато народився в 1938 році, ще до початку Другої Світової війни. І ті чарівні роки дитинства, які у будь-якої дитини мають бути щасливими і безтурботними, у нього пройшли в окупованому нацистами Чернігові, в гнітючій атмосфері страху, в систематичному недоїданні. Проте, він ніколи не скаржився на життя, мав легкий і оптимістичний характер. А може, завдяки тим труднощам і поневірянням, які загартували його, і мав такий характер.

Моя мати, Кузьменко (дівоче прізвище - Хіміченко) Світлана Кирилівна, за фахом - хімік-технолог легкої промисловості. Закінчила Київський Політехнічний інститут. Є родинна історія про її дівоче прізвище і про її навчання. За її фахом, на її факультеті, викладалось дуже багато різних "хімій": неорганічна хімія, органічна хімія, біохімія, хімтехнологія і т.п. Тож викладачі, коли бачили, що у студентки прізвище "Хіміченко", казали їй, що всі "хімії" вона повинна знати на "5".

По закінченні інституту мама працювала у сфері побутового обслуговування, а саме - на фабриці № 1 об'єднання "Хімчистка". Вона обіймала посаду головного інженера-технолога підприємства. Постійно отрмувала премії та грамоти за якісне виконання професійних обов'язків, а її фото було на Дошці Пошани.

Мама має 35 років трудового стажу, а після виходу на пенсію зареєструвалась як ФОП. Тепер День підприємця - і її день. Вона продає продукти харчування на центральному базарі Чернігова. Справа їй до душі. Вона любить спілкуватись з людьми.

Мати народилася в 1946 році, по закінченню Другої Світової війни. Вона - єдина донька у моєї бабусі по материнській лінії, Хіміченко Марії Максимівни. Моя мати жива і досі, має 74 роки від роду. І до певного періоду можна було би сказати, що на її долю випало післявоєнне, щасливе і мирне життя. Але ніт. І їй на своїй долі вдалося взнати руйнівного впливу війни. Той війни, що розпочалася в Україні в 2014 році і триває і досі.

Історія народження моєї матері - це також родинна історія. Одна з тих історій, що зміцнюють і укріплюють родину, коли знаєш свій рід, родовід, своє родинне дерево. Це цікава і в чомусь трагічна історія.

Коли нацисти ступили на Чернігівщину під час Другої Світової війни, то мою юну тоді ще бабусю Марусю, як ми її завжди ласкаво називали, насильницькі було вивезено до Германії на примусові роботи. Бабуся Маруся характер мала спокійний, терплячий і врівноважений. Може, завдяки всьому тому лиху, що пережила на своєму життєвому шляху: розкуркулення їх великої роботящої родини з тринадцятьма дітьми, голодомор, смерть найменших братика й сестрички від голоду, зіслання найстаршого брата "на Соловки", звідки він вже не повернувся ніколи, примусову колективізацію і рабський дитячий труд в колгоспі, щоб вижити. А тут ще й війна, й примусове вигнання з рідної землі до країни-окупанта. Іноді бабуся розповідала, як то було жахливо. Можливо, боліло їй нестерпним болем то все, і хотілось їй поділитись своїми печалями, тугою й болем. То й розповідала нам, своїм онукам, про ті події. Розповідала, що всіх пригодних до роботи хапали грубо.

Запихували, заштовхували люто, до вагонів, що перевозять худобу. Й відношення у всьому було - як до худоби. На вокзалі під час відправки лемент стояв нелюдський. Прощалися одне з одним кровиночки назавжди, не сподіваючись вже ніколи побачити одне одного. Нацисти били прикладами тих проводжаючих, що намагались бігти за вже рушившим потягом. Жахіття було суцільне. "Жах та й годі", - такі спогади я чула від своєї бабусі.

Про Перемогу бабуся дізналась в Германії. Там же познайомилась з одним з визволителів -  парубком з Білорусі, що, не зважаючи на молодість, мав сміливий і відважний характер, неодноразово хоробро проявляв себе в боях, за що мав нагороди. Попри всі негаразди світу, кохання існувало завжди. Тож молоді люди закохались, одружились. Невдовзі народилась у них донька, моя мати Світлана. Після Перемоги молоді переїхали жити на батьківщину чоловіка - в невелике село під Мінськом. В тому селі, куди приїхали молоді, майже нічого не залишилось від хат. Практично все було знищено нацистами. Люди жили в землянках. Чоловіків на селі також не залишилось. Одні загинули на численних бойових полях, інших знищили нацисти при окупації села. У чоловіка моєї бабусі, мого рідного дідуся по материнській лінії, Солодкова Кирила Григоровича, залишилось багато сестер. Родина дідуся була багатодітною. І численні сестри не дуже охоче сприйняли нову родичку - молоду дружину з немовлям на руках. Роботи по відновленню життя на селі було багато, потрібні були робочі руки.

Психологічний тиск з боку родичів на бабусю Марусю був дуже сильний. І ще, дуже їй хотілось провідати свою рідню в Україні, дізнатись, що і як дома. Дуже вона сумувала за своєю ріднею. Тож відпросилась у чоловіка у поїздку до родичів. Сіла з донькою у потяг. На дорогу назбирали бабусі всяких харчів: хліба, картоплі, городини.

В потягу поряд з бабусею їхала циганка. Циганка запропонувала погадати бабусі, за харчі. Бабуся погодилась, поділила харчі порівну. Циганка сказала бабусі: "Туди, звідки ти їдеш, ти вже ніколи не повернешся. Але сама не будеш". Може, й ще щось казала, але про то вже бабуся дуже нам сильно не розповідала.

Приїхавши до рідні на Прилуччину, дуже рада була всіх бачити. Всіх з великої родини, хто залишився живий. Довгий час вагалась, чи їхати назад, в Білорусь, до законного чоловіка. Та, згадавши, як її там приймає рідня чоловіка, прийняла рішення залишитись зі своєю ріднею.

Може, правду бачила циганка. А мо так сказала. А ж всілякі установки теж мають вплив на людину. Мо й не прийняла б такого рішення бабуся, аби не ті слова циганки. Кажуть же, не спокушайте долю, не намагайтесь довідатись про майбутне, бо тими установками порушите природній хід долі.

Бабуся Маруся залишилась на Прилуччині, працювала в колгоспі, мала державні нагороди за досягнення в галузі сільського господарства. Через дванадцять років одружилась з односельчанином, Каленіченко Іваном Івановичем. Спільних дітей вони не мали. Вдвох виховували мою мати Світлану. Мати сприймала Івана Івановича як батька, а ми - троє онуків, сприймали Івана Івановича як рідного дідуся. Отримували від нього багато щирої дідусевої любові і піклування.

Іван Іванович мав медичну освіту. За фахом був фельдшером. Воював на фронтах Другої Світової війни. Коли я навчалась в школі, то вчителі просили учнів, чиї бабусі чи дідусі воювали на фронті, прийти в школу, поспілкуватись з дітьми, порозповідати про військовий час. Я пропонувала дідусю прийти в школу. Я пишалася своїм дідусем. Мені хотілось, щоб вчителі і школярі знали, який у мене мужній і хоробрий дідусь. Але дідусь на такі пропозиції відгукувавсь неохоче. Він казав, що дуже боляче все згадувати. І йому не хотілось травмувати свою й без того стравмовану душу черговий раз.

Зараз, маючі досвід служби в Збройних Силах України і досвід перебування в зоні АТО, я чудово його розумію. Спогади про війну - це дуже травмуючі спогади. 

Після Другої Світової війни військовій підготовці в школах приділялась велика увага. Вивчався предмет "Початкова військова підготовка". Обрати професію військового вважалось за честь. Особливого значення професія військового набула і зараз, в зв'язку з війною росії з Україною.

Проживаючі щасливі роки свого дитинства й юності, ніколи не думала я, й гадки не мала, що трапиться на моєму життєвому шляху війна.

З 1980 по 1988 рік я навчалась в ЗОШ №20 м. Чернігова. З усіх предметів найбільше любила біологію.

В 1988 році, після закінчення восьми класів, вступила до Чернігівського медичного училища, за покликом душі. Дуже подобалась медицина. На жаль, в дитинстві мені часто доводилось звертатись за медичною допомогою. Чомусь мала схильність до застуд, які переходили в бронхіти й пневмонії. Тож приходилось спілкуватись з медичними працівниками й отримувати різні медичні процедури. Але ж на своєму власному досвіді і переконалась, які то потрібні людям професії - лікар, медсестра, фельдшер. Якою в прямому сенсі життєво необхідною буває їх допомога.

Я навчалась в медичному училищі, на календарі був кінець вісімдесятих років двадцятого століття. В цей час українські юнаки дуже часто призивались для виконання інтернаціонального обов'язку в Афганістані. Українські медсестри не стояли осторонь, і також виконували інтернаціональний обов'язок в Афганістані. В Чернігівському медичному училищі часто проводились зустрічі з медсестрами, які були залучені до виконання інтернаціонального обов'язку в Афганістані. Я була присутня на таких зустрічах. Нас виховували в дусі патріотизму й відданості Батьківщині. Я мала думки після закінчення медичного училища також відправитись виконувати інтернаціональний обов'язок в Афганістані. Вже тоді, в такому юному віці, мені не хотілось стояти осторонь від подій, які відбуваються в суспільстві.

На щастя для всіх українських родин, що в часі співпало з моментом закінчення мною медичного училища, українські військові були виведені з Афганістану й звільнені від виконання інтернаціонального обов'язку.

У мене є багато знайомих, які воювали в Афганістані. Також у мене є знайомі родини, котрі втратили своїх синів під час бойових дій в Афганістані. Це невиправна психологічна й душевна травма для таких сімей.

Після того, як я закінчила медичне училище, життя в Українї досить довго було мирним. Я не вважала за потрібне йти в військкомат та оформлювати собі військовий квиток, хоча була зобов'язана це зробити. Адже всі медики автоматично є військовозобовязаними.

Я мріяла стати лікарем. Після закінчення медичного училища  я зробила спробу вступити на лікарський факультет Полтавського медичного інституту. У мене було дев'ять місяців трудового стажу молодшої медичної сестри відділення реанімації Чернігівського обласного онкологічного диспансеру, що давало переваги при вступі при інших рівних. Рік ходила до репетиторів з хімії та біології і мала цільове направлення від Управління охорони здоров'я. Цільове направлення також давало переваги при вступі. Проте, в 1991 році,  в 18 років, я вперше стикнулась з гендерною дискримінацією. 

              Першим екзаменом була біологія, мій улюблений предмет. Екзамен треба було здавати усно. Я правильно відповідала на запитання білету, проте, член екзаменаційної комісії вдавав вид, що я все кажу неправильно, й резюмував, що ставить мені двійку. Я була ошелешена, й почала доводити, що я правильно відповіла на питання, й точно не заслуговую двійки. Викладач почав задавати мені додаткові питання, потім з сердитим і незадоволеним виглядом поставив мені трійку. Другим екзаменом треба було писати переказ. Тут я заробила чотири бали. Вирішальним був останній езамен, письмовий, хімія. Нарешті мені вліпили двійку, бо на письмовому екзамені сперечатись з викладачем й доводити свою правоту я не могла. Коли я забирала документи з приймальної комісії, то побачила того злого викладача, який приймав у мене екзамен з біології. Він теж мене згадав. І сказав, що вони умисно "валять" абітурієнток-дівчат, бо віддають перевагу майбутнім студентам-хлопцям. Навіть якщо хлопець на екзамені буде відповідати "не дуже", йому натягнуть бал, бо це  майбутній лікар-хірург, лікар-анестезіолог, військовий лікар.

         Я повернулась на свою роботу, у відділення реанімації Чернігівського обласного онкологічного диспансеру, працювала медсестрою. Через рік бажання їхати вступати в медичний інститут, мордуватись в дорозі, шукати місця, де можна залишитись на ночівлю та де що купити поїсти ( це було літо 1992 року), терпіти приниження на екзаменах, вже не було. Натомість обрала Чернігівський державний педагогічний інститут, хіміко-біологічнний факультет. З мрією по закінченню працювати  лікарем-лаборантом. До інституту вступила, на стаціонар.

 Проте й роботу не кинула, залишилась працювати на ставку.    На ті роки це був унікальний випадок. Хіміко-біологічний факультет - складний.    На роботу виходила чергувати по ночам та в вихідні й святкові дні. Чотири роки підряд зустрічала Новий рік на роботі. Одного разу, під час денного чергування 8 березня, яке визначено дежавою святковим днем, родич однієї з паціенток, який прийшов її провідати, запитав нас, чергуючих медсестер, за що нас покарано, що нам призначили працювати у святковий день.

Пропрацювавши в реанімації 13,5 років, термін, по тодішньому законодавству достатній для отримання пенсії за вислугу років, я звільнилась і через деякий час почала працювати за другою отриманою спеціальністю - педагогинею, а саме: керівницею гуртків. З роботою на посаді лікаря-лаборанта не склалось через зміни в законодавстві, які відбулись в 1997 році.

         Моя педагогічна робота дуже творча. Як керівниця гуртків я беру участь у багатьох професійних конкурсах, також готую до участі у конкурсах своїх вихованців. Нам є чим пишатись - маємо значний багаж досягнень, грамот і подяк.

          Серце відчуло наближення негативних подій в житті країни лише в листопаді 2013 року. Починався Евромайдан. В березні 2014 року анексували Крим. Сумно й болісно було спостерігати за цими подіями. Проте я продовжувала працювати на основному місці роботи.

Російсько-українська війна шокувала мене, як і багатьох інших. Ніколи в своєму житті я не могла навіть уявити, що таке станеться. Втім, були думки, що цей жах скоро скінчиться. Але мобілізації відбувались одна за одною. Наприкінці 2014 року я прийняла для себе рішення піти служити до лав ЗСУ, виконати громадянський обов'язок та захищати рідну землю від окупантів.

У мене дві доньки. На той момент їм було 15 і 7 років. Але й наявність неповнолітніх дітей вже не могла зупинити мене від прийнятого рішення.

Бо я розуміла, що в першу чергу я якраз-таки і піклуюсь про безпеку і захист своїх дітей.

Треба сказати, що на той час ще існували певні стереотипи стосовно наявності жінок в армії. Деякі командири відверто казали, що не визнають жінок в армії, і що армійська служба - це не справа для жінок.

В травні 2015 року я отримала повістку. 

Я розповідала, в якій родині я виховувалась. Ніхто з моїх родичів не уникав військової служби й виконання громадського обов'язку з захисту рідної землі від окупантів і загарбників.

З 29 травня 2015 року я почала проходити військову службу в м. Чернігові, в Чернігівському зональному відділі військової служби правопорядку. Мені видали необхідну військову форму й необхідне спорядження. Ніяких проблем з отриманням належного речового майна не виникало, все було в наявності і в достатній кількості.

В червні 2015 року я склала присягу на вірність українському народові.

В грудні 2015 року мене було направлено на навчання з тактичної медицини до 169-го навчального центру "Десна" Сухопутних військ Збройних сил України.

В лютому 2016 року, по закінченню навчання в 169-му навчальному центрі, згідно з наказом,   мене було переведено до нового місця служби - 30-ї ОМБР ім. князя Костянтина Острозького, на посаду санінструктора 2-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону.

В складі 30-ї ОМБР я і знаходилась на бойових позиціях на Сході України, в селі Гранітне, під містом Волновахою, Донецької області. Демобілізована в липні 2016 року.

З великою радістю повернулась до своє родини, за якою дуже скучила.

Пробувши півроку на "гражданці" відчувала, що мені не вистачає драйву й адреналіну військових часів. Відчувалась якась спустошеність і недовершеність справи. Це типові відчуття для військових, які приймали участь у бойових діях. Багатьох військових після "дембеля" тягне назад, до бойових друзів, до бойових умов, до розпорядку життя військового. І я відчула це на собі. Тому 16 березня підписала контракт на проходження військової служби в 54 ОМБР, терміном на півроку.

Відслуживши, знову повернулась працювати на основне робоче місце.

В травні-червні 2018 року,  в вересні 2020 року  і в травні 2021 року я приймала участь в навчальних зборах для військових-резервістів. Після проходження навчальних зборів в 2018 році я підписала трирічний контракт на проходження військової служби в оперативному резерві першої черги.

З 2019 по 2021 роки навчалась на військовій кафедрі в Київському військовому інституті інформатизації та телекомунікацій імені Героїв Крут.

Служба в Збройних Силах України подарувала мені нових друзів, щирих і справжніх. Також я здобула цінний і життєвий, і військовий досвід.

Перебуваючи в зоні бойових дій, я отримала подарунок від учнів однієї з шкіл міста Херсона. Це був виготовлений власноруч паперовий конвертик, прикрашений квітами. В конвертику на окремих папірцях були написані добрі побажання від різних дітей. Такі подарунки нам привезли волонтери. Серед подарунків були кукли-мотанки, малюнки, аплікації, невеликі декоративні вироби. Все це було надзвичайно приємно отримувати. Ми розуміли, що про нас пам'ятають, піклуються, чекають, і через душевні подарунки передають свою вдячність за спокійний сон і мирне небо над головою.

Я згадала, як восени 2014 року ми з гуртківцями виготовляли для українських воїнів браслетики з декоративних резинок. З якою любов'ю передавали їх волонтерами бійцям на фронт. Щоб бійці, які, виконуючи найважливіший громадський обов'язок, обов'язок з захисту рідної землі, перебуваючи в бліндажах, капонірах, під дощем, під хуртовинами, відчували, що вони роблять це не задарма. Що про них пам'ятають і на них чекають. Що їм вдячні за все. За все те, що вони терплять заради щастя і свободи не себе особисто, а всіх українців.

В армії, як і будь-де інше, не обходиться без жартів. Існують свої, суто армійські байки-бувальщини. Ну, от одна з таких бувальщин, очевидицею якої я стала. 

Я назвала її "І не стійте тут, я на себе всю воду виллю":

 Липень, спека неймовірна. Військовий полігон. Військовий наметовий табір. День добігає кінця.
Вже навіть повечеряти встигли. Згідно розкладу, о шостій вечора. Маємо з подружкою непереборне бажання освіжитись та змити пилюку, від якої ми чумазі, шо ті чорти, під літнім душем. Ідемо, шукаємо вільний та з водою душ.
Зупинились біля одного. Чекаємо. Розмовляємо.
Літні душі обтягнуті чорною плівкою. Хто там - не видно. Що цілком логічно. Для того ж і обтягують чорною непрозорою плівкою.
Стоїмо собі спокійно. Пан, що мився там, з нашої розмови зрозумів, що ми також хочемо вимитись. І чекаємо, коли душ звільниться.
І чуємо таку промову:
- І не стійте тут, і нічого не чекайте. Вам води не вистачить. Я всю на себе виллю.
Чесно кажучи, ми подумали, що то жарт. Стоїмо далі. Чекаємо. Чолов'яга і не думає полишати військовий спа-салон.
І знову голос:
- Ви що, не зрозуміли? Нема чого чекати, йдіть звідси. Я всю воду на себе витрачу.
Ну що поробиш. Мабуть, з другого разу ми таки все зрозуміли. І пішли шукати собі іншу санітарно-гігієнічну точку.
От що було в голові у того джентельмена?
Бажання принизити, поглумитися? Чи самоствердитися? "От я який крутий, сам помився, вам не дам".
Зараз начебто і смішно. А тоді зовсім не було смішно...

Але такий випадок, про який я розповіла, в моїй військовій службі був єдиним.

Відношення побратимів і посестер одне до одного було чуйним і турботливим. Командири дбали, щоб у жінок, та й у чоловіків, завжди була можливість помитися, дбали про створення належних санітарно-гігієнічних умов будь-де. Чи то в полі, чи то на полігоні, чи на ППД (пункт постійної дислокації).

Особисто мене радує, що для жінок в армії нині створюються рівні можливості. Що жінки можуть офіційно займати бойові посади. 

Я слідкую за статистикою вступу у військові ВУЗи жінок, і бачу, що кількість курсанток збільшується. Мене це радує. Як радує і той факт, що жінки почали активніше отримувати командирські, офіцерські посади в ЗСУ.

Наразі і мені, і іншим жінкам дуже допомагають у встановленні справедливості та оприлюдненні будь яких негараздів блоги, пости в соцмережах, незалежні медіаресурси, які створюють як ветеранки, так і діючі військовослужбовиці. Створюються ефективно діючі громадські організації ветеранок і військовослужбовиць. Мені подобається, що потужно розвивається жіночий ветеранський рух.

Ще до війни я мала хобі - вишивка бісером. Захопилась вишивкою бісером в 2010 році. Після військової служби вишивка бісером, окрім естетичного задоволення, набула для мене нового сенсу - арттерапевтичного. До речі, дуже багато жінок-військовослужбовиць, навіть у військово-польових умовах, вишивали. Хто бісером, хто хрестиком. Мабуть, як і я, відчували таку потребу.

Вишиті картини я з задоволенням дарую друзям. Одну з картин подарувала Анисівській ЗОШ І-ІІІ ст., де вела гурткову роботу в 2019 році.

На картині - весела, усміхнена, безтурботна і щаслива дівчинка, в чудовому квітковому вінку,   в оточенні квітів. Для мене ця картина символізує мирне небо і щасливе дитинство, на яке мають право діти всієї планети.

Мені буде дуже приємно, якщо в Анисівський школі з часом будуть згадувати, що колись у них вела гурткову роботу жінка - учасниця АТО.